Хор «Гомін» завітав до нас на гостини

Хор «Гомін» завітав до нас на гостини

3 серпня 2022 у нашу школу завітав колектив «Гомін» та виконав пісні маловідомого, але надзвичайно талановитого письменника, сатирика, гумориста та справді чесного поета Василя Шаройка.

Етнографічний хор «Гомін» - аматорський хоровий колектив, головними завданнями якого є підтримка масового побутового співу та відродження традиційних народних свят на теренах великого міста. Засновник і керівник Леопольд Ященко. Ідейним натхненником хору був Іван Гончар, який виділив зі своєї приватної колекції народні строї для перших учасників «Гомону». Серед них були Ніна Матвієнко, Оксана Мешко, Олесь Харченко, Надія Світлична, Євген Чередниченко та його дружина Віра, Михайло Гуць, Лідія Орел, Віктор Андрійчук, Володимир Данилейко, Ігор Голобуцький, Стефанія та Юрій Гулії, Алла та Іван Дебелюки (Алла Д. дівоче прізвище Коваль, втрапила до хору пізніше) тощо.

Дебютував «Гомін» виконанням веснянок у парку над Дніпром, а згодом на святі Івана Купала на Трухановому острові та в Гідропарку. Учасники «Гомону» — люди різних поколінь і професій, яких об'єднала любов до рідної мови, української пісні та минувшини, які прагнули відродити національні традиції, розбудити національну свідомість українців. 1971 хор був заборонений як «націоналістичний», а його учасники зазнали переслідувань. Ці події описані в книзі «Ми просто йшли…» Лідії Орел, Леопольд Ященко. Органи безпеки, а потім і партійні органи побачили в діяльності «Гомону» і в його репертуарі …"буржуазний націоналізм". Почались переслідування учасників ансамблю. Одних викликали на «проработку» за місцем праці чи навчання, інших викидали з роботи, нічого не пояснюючи, а ще з іншими «розмовляли» в КДБ. Свою діяльність «Гомін» відновив 1984 року, однак і надалі зазнавав утисків з боку влади. Протягом 1985-2000-х діяв при Будинку культури «Київметробуду». 2005-го отримав звання «Народний».

 

Василь Шаройко народився 1 травня 1929 року в селянській родині у селі Андрійковичі Стародубського повіту Брянської губернії (в даний час – Погарського району Брянської області). Його родина зазнала розкуркулення і репресій: дід з сільської бідноти став на ноги, та в період колективізації все віддав колгоспові і почав з нуля шахтарем, але його сина (тобто батька Василя Никифоровича) для профілактики запроторили на Колиму. Після смерті матері, коли йому було 10 років, він переїхав до дідуся Михайла в село Чистопілля Верхньорогачицького району Херсонської області. У селі була лише українська школа, і Василь не тільки вивчив українську мову, а й уподобав так, що після  шкільного відділення Нікопольського педучилища закінчив іще й філологічний факультет Кіровоградського педінституту та юридичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.
35 років Василь Никифорович пропрацював у школі, викладав українську мову і літературу, з них 20 років був директором у загальноосвітніх школах Вінницької і Херсонської областей.
Десять років працював у колонії посиленого режиму, де виконував педагогічну роботу, а не юридичну – викладав українську літературу за програмою школи робітничої молоді.
Віршувати почав ще школярем. Почав друкуватися – спочатку в нікопольській газеті, потім – у інших виданнях. Була то лірика, а коли дійшов зрілості – перейшов на гумор і з 1959 року став постійним автором журналу «Перець». Остання книга Василя Шаройка – збірка вибраних поезій із символічною назвою «Не розстануся я з вами» – була видана до його 90-ліття. 15 травня 2019 року поет презентував її в Ірпінській центральній міській бібліотеці. 14 грудня 2019 року на 91-му році життя перестало битися серце відомого, талановитого українського поета, гумориста Шаройка Василя Никифоровича. Похорон письменника відбувся 18 грудня в Херсоні, де він провів значну частину свого життя.

Мало хто взагалі чув про цього поета, проте у вузьких колах українських письменників та журналістів Василя Никифоровича поважали за те, що він писав лиш про те, що його турбує. От і останню свою збірку «Не розстануся я з вами» він видав за декілька років до своєї смерті.

У цей скрутний для всіх нас час, саме такі, етнографічні колективи, можуть надихнути. Сподіваємося, що це був не останній концерт «Гомону» і хор завітає до нас коли прийдуть дітлахи до школи. Команда СШ №210 безмежно вдячна за такий незвичайний концерт, ми з гордістю та радістю приймемо таких талановитих гостей!